Черкащина – це не тільки величний Дніпро з його неповторними пейзажами та святі для кожного українця Шевченківські місця. Село Мліїв Черкаського району відоме як «яблучна столиця» України. Саме тут багато років тому зароджувалась українська помологія, наука про виведення нових сортів фруктів та ягід. Більше на cherkasy.name.
Від райських садів до Дніпровських схилів
За статистикою яблуня належить до найбільш культивованих у світі рослин. Мабуть, жоден інший плід не згадується так часто у легендах, міфах та казках різних народів – згадаємо давньогрецьку легенду про яблуко розбрату, численні казки про молодильні, або, навпаки, отруєні злими чарами яблука, та причетне до відкриття закону всесвітнього тяжіння знамените яблуко, яке впало на голову Ньютону. Що вже казати про райське яблуко, яким змій спокусив Єву. І хоча в Біблії не вказано, який саме плід скуштувало перше подружжя, всі впевнені, що це було саме яблуко. Тому не дивно, що кельтською мовою слово «рай» перекладається як «Авалон» – країна яблук.
Ще наші далекі предки були не проти поласувати дикими яблуками. Як довели генетичні дослідження, перша одомашнена яблуня з’явилася на території сучасного Південного Казахстану та Киргизстану. Там, на схилах передгір’я Алатау, донині можна знайти дику яблуню Сіверса, від якої, за даними генетиків, походить абсолютна більшість сортів сучасної домашньої яблуні. Саме зі сходу домашня яблуня завітала до європейських садів. Перші яблуневі сади з’явилися у Давньої Греції, звідти потрапили до Риму, де тодішні вчені описали 36 сортів домашньої яблуні.
В наших краях розведенням яблучних садів зайнялися в XI столітті, за часів Київської Русі. Під час правління Ярослава Мудрого на монастирських землях у Києві було закладено яблуневий сад, який пізніше увійшов в історію як сад Києво-Печерської лаври, а звідти вже соковиті солодкі яблука розпочали переможну ходу нашою країною.
“Полум’яні аматори садівництва”
На Черкащині перші серйозні спроби наукового підходу до вирощування яблук та виведення нових сортів зробив наш відомий земляк, підприємець та цукрозаводчик Платон Федорович Симиренко (1821–1863). У родинній садибі в Млієві він створив сади, де розводив та вдосконалював різні сорти яблунь та інших плодових дерев. Саме ці сади стали основою для наукової діяльності його сина Левка Платоновича Симиренка та онука Володимира.
Левко Платонович Симиренко
Народження легенди
Левко Платонович був професійним помологом і плодоводом. У 1879 році він здобув освіту на природничому факультеті Одеського університету. Після повернення до Млієва Симиренко створив на землі, яку орендував у графині Балашової, маточний колекційний сад і помологічний розсадник, який став однією з найбільших в Європі помологічних колекцій. Левко Платонович досконально вивчав властивості плодових дерев, займався селекцією та акліматизацією, виводив нові сорти, зокрема найвідоміший сорт українських яблук Ренет Симиренка, який назвав на честь батька. Ось що писав про це сам Левко Платонович: «Походження цього незрівнянного ренету, плоди якого за смаковими якостями не поступаються найкращим європейським сортам, до цього часу є недостатньо вивченим. Невідомо, старий це сорт, забутий на Заході, але який у наших умовах набув високої якості. Можливо, що це яблуко народилося від випадкового засіву насіння у садах Платонового хутора, який у свій час належав полум’яному аматору садівництва Платону Федоровичу Симиренку, батькові автора цих рядків».
Вже на початку ХХ сторіччя ренет Симиренка добре знали та вирощували в Європі. Згодом він став провідним промисловим сортом яблуні у багатьох країнах світу. Ренет Симиренка залишається у лідерах і в ХХІ віці. Серед понад 10 тисяч сортів світового генофонду яблук, важко знайти інший сорт, який за своєю популярністю і рекордним довголіттям міг би на рівних змагатися з легендарним Ренетом Симиренка, який є гордістю українського садівництва, візитною карткою не тільки Черкащини, а й усієї України.
Володимир Симиренко
Але Левко Платонович займався не тільки науковою, а і практичною діяльністю – вирощував на продаж саджанці плодових і декоративних рослин, квіти, тощо. Згодом при своєму розсаднику Л. П. Симиренко створив школу садівників, звідки вийшло чимало кваліфікованих фахівців, серед яких був і його син Володимир.
За радянських часів Левко Симиренко загинув від руки чекіста, а садибу було націоналізовано. На її базі 25 листопада 1920-го року була створена Мліївська дослідна станція, першим директором якої став син Левка Платоновича – Володимир Симиренко. Завдяки йому, за короткий час занедбана садиба перетворилася на науковий центр світового рівня. Була побудована нова споруда, в якій розмістилися приміщення дослідної станції. Донині на станції збереглася безцінна колекція з більш ніж 3 000 видів плодово-ягідних та горіхоплідних культур. На жаль, страшні 30-ті роки минулого століття не оминули і Володимира Симиренка. У 1938-му році його розстріляли по хибному звинуваченню.
Інститут помології імені Л. П. Симиренка в Млієві
Селекція – справа не швидка
Нині справа, якої присвятили життя три покоління садоводів родини Симиренків, продовжується Інститутом помології імені Л. П. Симиренка Національної академії аграрних наук України у Млієві. Окрім виведення і розповсюдження нових сортів плодових культур, працівники інституту займаються генетичними ресурсами, збереженням та поповненням колекції плодових культур, аграрною економікою, захистом рослин від шкідників.
Селекція – заняття не для тих, хто цінує швидкий успіх та славу. Ця праця вимагає терпіння і величезної любові до своєї справи. За словами кандидата сільськогосподарських наук Варвари Волошиної, яка присвятила життя виведенню нових сортів яблунь, щоб вивести лише один сорт, потрібно від 20 до 50 років. Трапляється так, що над цим працює кілька селекціонерів. Один – починає, інший – продовжує кропітку працю, третій – завершує роботу, вносить цей сорт до Державного реєстру і дає йому назву. Тому часто буває так, що новий сорт має відразу кількох авторів. Як розповіла Варвара Волошина, за 30 років роботи їй вдалося зареєструвати один новий сорт – зимові яблука “Мир”.
Зараз головні напрямки селекції плодових культур — створення інтенсивних сортів, придатних для щільної посадки дерев, що дозволяє отримувати високі врожаї з меншої площі, та адаптованих до місцевих умов. Крім того, нові сорти мають бути морозо- та посухостійкими, стійкими до хвороб, мати компактну крону, та, звичайно, давати смачні плоди, здатні до тривалого зберігання.